Війна на Донбасі забрала тисячі життів, і остаточний перелік її жертв продовжує зростати. Але не меншим є горе тих, чиї рідні чи близькі пропали безвісти — їм доводиться чекати, шукати, втрачати або знаходити надію — і все це в специфічних українських реаліях
Підпишись на наш Viber: новини, гумор та розваги!
ПідписатисяЧитайте Знай в Google News!
Репортажем про долю людей, які розшукують чи розшукували зниклих на Донбасі осіб, ділиться видання до Міжнародного дня зниклих безвісти.
"Мені снилося, що батько повернувся й потрібно всім про це розповісти"
Лариса й Аліна Резнік винаймають квартиру у сірій п’ятиповерхівці.
"Я переїхала з Первомайського до Покровська у вересні 2015-го. Потрібно було шукати роботу, заробляти гроші. Через три місяці сюди приїхала й мама. Вона не змогла жити в будинку, де все нагадує про батька", — розповідає 30-річна Аліна.
"Того дня, 6 вересня 2014-го, усе було як зазвичай: я допомогла Сергію зібрати речі на роботу, відчинила ворота, щоб він виїхав. Правда, попрощався він зі мною не так, як завжди, дивився на мене довго, обійняв і навіть нічого не сказав. Я його перехрестила, він поїхав. Але потім повернувся по перепустку. І все-таки сказав у своєму стилі: "Ларо, гараж зачини!"".
Після цих слів Лариса заспокоїлася й почала займатися звичними хатніми справами, саме був сезон консервації.
О дев’ятій вечора Лариса вийшла на поле, забралася на плити, щоб зловити зв’язок і поговорити з чоловіком. Але слухавку взяв не Сергій.
З Ларисою говорив інший чоловік, він запитував, звідки в Сергієвій машині карти, ким він працює. Жінка пояснювала, що її чоловік — агроном, а на картах позначені поля, на яких він працює.
""Не дзвони сюди більше", — сказав той чоловік. Я просила відпустити Сергія. "Відпущу. Більше не телефонуй"".
"Наче крізь землю провалився, — каже Аліна, — хоча українські військові, які тоді стояли в Первомайському, казали, що знають батька, знають, що він агроном. Так званий комендант нашого села взагалі переконував, що він скоро повернеться "на своїх колесах"".
"А я тоді багато спала, бо мені снилося, що батько знайшовся і треба терміново всім зателефонувати й розповісти», — каже Аліна.
За шість років справу про зникнення Сергія вели декілька слідчих.
Спершу вони самі нам дзвонили й запитували, чи є новини, чи повернувся Сергій. І щоразу дивувалися, коли ми відповідали, що ні. А зараз навіть телефонувати перестали".
"Змирися з тим, що це його кістки, і поховай їх"
Катерина Гайденко теж втратила безвісти батька - Ігора Гайденко, який працював виконробом на заводі.
Катя тут мешкає зі своїм чоловіком, донькою та мамою.
"Протягом останніх двох років тато не жив із нами. Він пішов до іншої жінки, у них народився син. Але ми все одно з ним щодня спілкувалися, я знала про батька все. Ми були командою ще з дитинства».
18 червня 2014 року Катя бачила тата востаннє.
Вони тимчасово виїхали до села Студенок у Харківській області, поки Слов’янськ був окупований. Катя жила в маминих родичів, батько з сім’єю — у своїх.
Увечері до Каті зателефонувала батькова дружина й сказала, що з ним немає зв’язку. Мовляв, він поїхав до Слов’янська по молоко для сина, сказав, що проїжджає останній блокпост дорогою додому, і більше його телефон не працював.
Спершу чоловіка в Слов’янську шукала дружина. Через тиждень вона зібрала речі й разом із дітьми виїхала у Вінницьку область.
У вересні Катя повернулася до звільненого Слов’янська й сама почала пошуки. Знову написала заяву в поліцію, бо попередню нібито не зареєстрували, публікувала в соцмережах фотографії батька та його автомобіля. Рік дівчина не мала жодної інформації, ніхто не міг сказати, куди подівся її тато.
Несподівано їй зателефонував незнайомий чоловік і сказав, що бачив у лісі біля в’їзду до Слов’янська батькову машину. Дівчина одразу туди поїхала.
"На автівці не було коліс, навколо виросла трава, поряд валялося батькове взуття, іграшка його сина, обшивка з машини й пробите кулею лобове скло, заклеєне скотчем».
Ще за декілька місяців Каті зателефонував інший чоловік і сказав, що в тому ж лісі, недалеко від автівки батька, під гіллям знайшли кістки. Катя разом із поліцією знову поїхала на те місце.
«Поки я перебирала та збирала кістки в пакет, нічого не усвідомлювала. А коли дістали батькову барсетку з документами, паспортом, почалася паніка. Судово-медичні експерти запитували мене потім про прострелений череп, який ми там знайшли: "Схожий?" Що я можу сказати, якщо там лише зуби й волосся?», — згадує Катя.
"Я просила відкопати ті кістки, щоб зробити експертизу. А раптом? Знайшла копачів, зібрала всі довідки, дозволи. І на останньому етапі в поліції мені відповіли, що в морзі знайшли ще якусь кістку й тепер із нею проводять дослідження. І от я знову вже рік чекаю".
