У сміливої жінки Наташі ніжний позивний "Сонечко". Тендітна, маленька, більше схожа на підлітка — але багатьом вона в житті стала надійною підтримкою і опорою.
Підпишись на наш Viber: новини, гумор та розваги!
ПідписатисяВона більше в стосунках цінує чесність - і перед іншими, і перед самою собою.
Читайте Знай в Google News!
Наталя - одна з тих, хто все-таки зміг повернутися з війни. І не тільки формально, а й психологічно — заново знайшовши себе в нових реаліях. Про цю історію стало відомо завдяки публікації порталу "bezbroni".
Зараз Наташа створює такі ж можливості для тих ветеранів і ветеранок, фронтових волонтерів, у кого є в цьому потреба. Хоча повернення це далося непросто. У якийсь момент була навіть думка піти з життя. Зараз Наталія Чекмарьова, керівник проєкту соціальної адаптації людей з досвідом війни "Долоні дотик", зізнається, що з такими проблемами самосвідомості та інтеграції в суспільство стикаються багато бійців, які повертаються з війни з новим досвідом і новим відчуттям життя.
Її війна почалася на Майдані. Туди вона прийшла слідом за середнім сином Борисом, який познайомив з товаришами, грілися біля площадної бочки. Якось сама собою виникла назва їх товариства - "Пекельна бочка". Тоді через Майдан пройшла вся сім'я Наташі - і мама, і чоловік, і старші сини, і молодша донька.
А потім росіяни захопили Крим, почалася агресія на Донбасі, і більшість хлопців з "Пекельної бочки" опинилася під Слов'янськом, Наталя стала волонтером. Коли вперше з подругою вийшли на харківських волонтерів і запитали, що потрібно зробити, щоб поїхати з ними, провідати "своїх", почула у відповідь: "А що ви можете? Нам треба все. Ви можете вареників наліпити. А взагалі, хлопцям потрібен тепловізор". За кілька днів Наташа з подругою з тепловізором (допомогли друзі), формою, смаколиками і величезним плакатом від "Пекельної бочки" вже їхали на Слов'янськ.
Незабаром для Наталії "своїми" стали всі — тому що, коли приїжджаєш на передову, просто неможливо комусь щось дати, а кого обділити. А потім було знайомство з хлопцями з 12-го батальйону територіальної оборони. Поїздки на передову стали регулярними. І прийшов момент, коли Наташа просто залишилася на фронті, як волонтер допомагаючи тилу підтримувати бійців.
"Я просто не змогла більше повертатися, тому що думками весь час була там, кожне повідомлення про обстріл викликав страх за побратимів. Це якраз був вересень 2014 року, коли йшли бої в районі Щастя, на Веселій Горі, коли наша армія змушена була відступати. І в якийсь момент я зрозуміла, що не витримую цього страху за своїх хлопців. Це як на Майдані: коли ти бачив по телевізору, як там все горить, як йде стінка на стінку з "Беркутом", то все всередині стискалося від страху. А на самому Майдані серед своїх завжди було впевненіше і спокійніше", - розповідає Наталя.
Сім'я з рішенням Наталії залишитися на фронті змирилася. "Вони звикли до того, що я революціонерка і не сидіти на місці — ми ще в 1991 році з хлопцями повісили синьо-жовтий прапор над нашою школою".
На війні Наталя пробула майже рік. Була і волонтером, і психологом, і другом, і їздила на мирну територію, передавала звісточки сім'ям бійців. Потім ще більше року рік їздила на фронт зі своїми дивовижними харківськими подругами. Але найскладнішим виявилося не сама війна, а повернення додому.
Коли в травні 2015-го її "дикі бджоли" з 12 БТрО вийшли на дембель, а Наталя опинилася в рідному Борисполі, раптом усвідомила, що все кардинально змінилося.
"Самим шоком для мене було, коли я повернулася додому і зрозуміла, що у мене немає жодних почуттів до рідних. Тобто, розумом я пам'ятала, що я їх усіх дуже любила: і чоловіки, і дітей, і своїх лабрадорів. Але всі мої емоції залишилися там, на війні, в моєму 12-му. Я усвідомила, що коли на війні, де я жила на інстинктах і адреналіні, для мене як зупинився, то життя тривало, як і раніше. І діти підросли і навчилися жити без мене. І я відчула себе зайвою - з моїм новим досвідом, який в цьому житті представлявся нікому не потрібним", - міркує Наталя.
Вона, захисниця на передовій, тут, в реальному житті нікого не могла захистити. Погіршувалися стосунки з чоловіком, хоча до цього всі десять років у них був "букетно-банкетний" період. Ніхто не розумів, що з нею відбувається. Але найгірше - що з нею відбувається не розуміла і сама Наталя.
Дійшло до того, що з'явилася думка порвати з цим всім раз і назавжди.
"Людина - істота соціальна, вона тримається на зв'язках. І коли ці зв'язки рвуться - це страшно. Але найстрашніше - коли людина рве зв'язок з самим собою, коли вона стає сама собі непотрібною. У мене був цей стан. І в якийсь момент я вийшла на балкон і стала дивитися вниз. Мені було абсолютно байдуже, що буде далі. У себе мене привів різкий біль: я випадково вчепилася рукою за мотузку, на якій висів одяг, і у мене в руках виявилася Ясіна футболка. І мене охопив жах: що я залишаю своїм дітям? Я раптом зрозуміла, що ніхто так не буде любити моїх дітей, як їх любила я. І я просто захотіла повернути ту любов. Я зрозуміла, що, якщо я здатна відчувати біль від мотузки, то я ще жива. І я захотіла жити", - зізнається жінка.
Порятунок прийшов, звідки не очікувала. Випадково Наталя дізналася, що існує програма психологічно тілесної реабілітації ветеранів АТО "Серце воїна", побудована за принципом "рівний — рівному", коли самі ветерани, які мали такі ж проблеми з поверненням і впоралися з ними, допомагають іншим пройти цей шлях. Потрапити туди було непросто, адже жодного посвідчення учасника бойових дій у неї не було. Але вона відчула, що це її єдиний шанс вижити і зуміла переконати тренерів взяти її в команду.
Це був перший крок до прийняття себе такою, як є, з новим досвідом і новими відчуттями, до повторного знайомства з собою новою. Наталя заново вчилася жити, відчувати, любити, дозволяти собі хотіти і озвучувати свої бажання. Вчилася будувати відносини з соціумом, сім'єю, дітьми, світом.
Обов'язково підпишись на наш канал в Viber, щоб не пропустити найцікавіше
Раніше повідомляли, ветеран АТО з Тернопільщини піднявся на театральні підмостки заради правди - "У мене вийшло".
Як повідомляв Знай.uа, "Гастролери" з Донецька жорстоко побили ветерана АТО в Києві, очевидці ахнули: "Немає живого місця".
Знай.uа писав, у Дніпрі у беззахисної жінки з інвалідністю відібрали квартиру - "спалили" брата і викинули на вулицю.
